Борис Лятошинський (1895-1968)

Приклад Бориса Лятошинського, якого вважають засновником українського авангарду, найкраще пояснює особливості сучасної української музики.

Укорінений у пізньоромантичній музиці Ріхарда Вагнера, Густава Малера та Ференца Ліста, під явним впливом Олександра Скрябіна та австрійського експресіонізму, а також Другої віденської школи (Арнольд Шенберг та Альбан Берг), у 1920-х роках Лятошинський використовував незвичні та радикальні композиторські техніки, подібні до тих, що були притаманні угорцю Б. Бартоку та польському композиторові Каролю Шимановському. Лятошинський створив нову музику, поєднуючи експресіоністичні, імпресіоністичні та неофольклорні елементи та утвердивши їх в Україні. Його музика розвинула живий, індивідуальний стиль, який розширив стилі та жанри, що існували до того часу. Його фортепіанні твори 1920-х років є унікальним прикладом цього українського модернізму. У 1923 році Арнольд Шенберг опублікував свою нову тональну систему – дванадцятитонову техніку. Того ж року Лятошинський написав цикл з п’яти п’єс для фортепіано (ор. 23).

Виходячи з чітких гуманістичних переконань, він зобразив у своїй музиці яскраво виражені протиріччя і трагізм існування в тоталітарному суспільстві. У 1960-х роках його учні Валентин Сильвестров, Віталій Годзяцький, Петро Соловкін, Леонід Грабовський та інші заснували музичне угруповання "Київський авангард", яке характеризувалося оновленням музичної мови, авангардним експериментуванням та засиллям радянської музики.

Київський авангард характеризувався оновленням музичної мови, авангардними експериментами та опануванням композиторських технік 20-го століття (алеаторика, дванадцятитональна техніка, сонористика та ін.). За радянських часів ці композитори зазнали гострої критики та репресій.